Травматичні спогади (фінал)

Як ми пригадуємо те, що зберігає наша пам’ять? Зазвичай, або нам потрібно щось пригадати, або щось нагадує подію з минулого. І тоді ми усвідомлено запускаємо процес пригадування. Дістаємо з полички коробку з чимось приємним, чи корисним, чи, бодай, смішним. І переглядаємо, що саме там зберігається. Так ми звертаємось до звичайних спогадів.

До травматичних спогадів ми звертатись, зазвичай, не хочемо. Ну, серйозно. Вони болючі, незрозумілі, із гострими кутами, якими наче ріжешся нескінченно. Логічно, що ми несвідомо уникаємо всього, що може нам про них нагадати. І це є однією з клінічних ознак психотравми – уникаюча поведінка. Уникання обмежує нас та погіршує якість життя. А оскільки не можна уникнути всього, то травматичний спогад знову і знову запускається зовнішними чинниками сам по собі. Його ж не треба діставати з полички. Він же весь час і відбувається. Він, так би мовити, і не став спогадом. Лишився наче самим переживанням, закарбованим у часі.

Прийняти рішення про опрацювання травматичних спогадів складно через уникання та надію, що цей «нічний жах» більше не повториться, «якщо про нього не згадувати», «якщо не ходити в такі місця», то і не накриватиме більше, «якщо не читати новини, то попустить» тощо. Але, якщо ми обираємо пройти цей шлях роботи з травматичними спогадами, то нам відкривається можливість вписати досвід у контекст нашого життя, повернути собі ресурс, який витрачається на зберігання такого спогаду, і можливість робити #вільний_вибір